Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Веде Прокіп корову, веде, днина була красна і тепла, жайворонок співав у воздусі, а соловій тьохкав у корчах, всяка птичка веселилася, бо Господь Бог милосердний кожній дав спосіб живити свої діти, лиш Прокіп слухав їх пісні та дрібненькими сльозами скрапляв рукав від сердака, коли згадав собі, що нині єго діточки не будуть уже мати вечері.

Уже недалеко від Львова, дивиться Прокіп, росте над ровом бузина, а під бузиною, як вірили колись люди, живе той з рогами та з копитами – антипко!

– Гей, гей, – думає собі Прокіп, поглядаючи на бузник, – коли б я мав тоті гроші, що там під ним закопані, не була би ти, красулечко, нині на торзі, годувала би ти діточки мої!

Ледве він се вимовив, аж тут щось із бузини гей зашуміло, та й він лиш оглянувся, а там щось, гей чоловік, гей не чоловік, мале, сухе, погане, криве, зубате, кострубате, та повідає до него:

– Процю, а ти де ведеш тую корову?

Прокіп перепудився, дух в нім заперло, но якось набрав одваги, бо то білий день був, і птички співали, та й повидає:

– Таж видиш де – до міста на торг.

– Ой, – каже той малий кривий, – продай мені або заміняй, на тобі за ню тую фляшку – А чи ти від розуму одійшов? – повідає Проць. – Та за фляшку щоби я корову дав?

– Дай, небоже, бо ти не знаєш, яка то фляшка. То така, що ти лиш поставиш її на столі і скажеш: «фляшечко, зроби, що треба та що знаєш», – будеш мати все, що схочеш і єще другим даси.

Здоймила нашого Проця охота до тої фляшки, та взяв і проміняв. Малий (Дух Святий при нас хрещених) взяв корову, повів просто в ліс, а Проць вертає з фляшечкою домів.

Ледве ступив на поріг, а жінка прискочила до него і питає: що так борзо вернув, де, кому, та за кілько корову продав?

– Продав не продав, – каже Проць, – лиш проміняв за тую фляшку.

Марта скочила як опарена, думає собі, що, певно, Проць позбавився розуму. А Проць бере скатертку, стелить на скрині, ставить фляшку та повідає:

– Фляшечко, зроби, що треба та що знаєш!

Аж ту і дивляться – чудо! На скрині миски то з пирогами, то з ковбасами, то з душениною, а краєм фляшки з вином, і медом, і з карампампулем (так давно звали горівку з медом). А всі миски не череп'яні, а щирого золота та срібні.

– їж, пий, жінко, голубочко моя, іжте, пийте, дітоньки пташенька! – каже Праць та дивним дивом дивуєся, що то за чудо!

Уже тепер він став паном, нічим не журиться, миски носить до міста, золото-срібло продає, купує що душа забагне; уже тепер рівняється з яким паном дідичем.

Кличе єго пан до двору, та повідає, щоби ему продав тую фляшку. Проць не хоче, а пан не жартує:

– Мусиш, песій сину, продати, а ні, то сам візьму. Бо я пан, а ти підданий.

Думає, думає Проць, ба, іншої ради нема, продав за сто червоних. Но червоні проїлися, а що він уже до добра привик, то небавом знов присіла єго біда. До року знову веде послідню корову на торг. Веде, веде, тою самою дорогою, та як прийшов попід самий той бузник, згадав собі за того малого, то аж розплакався, що такий дурний був – мав щастя в руках, а продав. Аж ту знову зашуміло, і явився той малий з фляшкою, і знову хоче її за корову міняти. Аж підскочив з радости Проць, поміняв, еще подякував, жене домів бігцем, щоби чим скорше принести жінці таку новину та нагоститися пирогів, ковбас і всяких присмаків з медами, з винами. Марта, як побачила тую фляшку ще здалека, то уже і нову чисту скатертку стелить на скрині. А радість така велика в хаті, що діточки аж підскакують, що будуть ковбаси, і пироги, і всякі присмаки в золотих та срібних мисках.

Но лиш поставив Проць на скрині фляшку і промовив:

– Фляшечко, зроби, що потреба та що знаєш.

Аж тут із фляшки як вискочить двох антипків з ріжками та хвостиками, і з дротяними нагайками в лапах, як стануть смарувати Проця і Марту, то геть списали ціле тіло басаманами, а як уже добре їх набилися, знову вскочили до фляшки.

– Ой-ой-ой! Ой-ой-ой! – заводять вони обоє. – Ото малий нас покарав!

Но зараз і спам'ятався Проць та каже жінці і дітям:

– Цитьте, ша! Ані мур-мур. Пождіть не довго, а знову будемо панувати.

Та бере Проць, збирається, кладе фляшку за пазуху, йде до двору.

А в дворі пани шаліють, позапрошували гостей зо світа, фляшка достарчує їм вина і всяких марципанів, їдять, п'ють, співають, танцюють, аж двір ходить. Входить Проць до покоїв, побачив пані і склонився, та повідає, що приніс ще одну таку фляшку, і показує, що така самісенька як тамта. Пан бере фляшку, дивиться, правда, така сама.

– Добре, – повідає, – дам знову сто червоних.

Бере, ставить на стіл, повідає:

– Фляшечко, зроби, що треба та що знаєш.

Та лиш вимовив, а ту як вискочать тії антипки, як візьмуть обкладати і пана, і панію, і панночок, і паничів, і всіх гостей, яки лиш були. А ті як візьмуть вейкати, кричати на слуги, щоби рятували, а тоті антипки як стануть і лакеїв, і слуг смарувати, то там судний день був!

– Ой, Процю, – кличе пан, – бійся Бога, бери тую фляшку назад! То не така, як тамта!

– Не годен я її взяти, – каже Проць, – хіба враз із тамтою. А ті ще дужче б'ють.

Панові не хотілося давати тамтої, но видячи, що тії антипки ему такой смерті зроблять, каже:

– Бери, бери, лиш життя мені не відбирай.

Взяв Проць свою фляшку назад, а ту другу поставив під бузник під панським городом. А з тої пори вже добре пильнував фляшки, та знов став панувати, панував, гараздував, а пан уже не забагав тої фляшки, рад був, що життя тогди не позбавився.

Данило Жужля

У місті нашім Галичі був королівським ковалем Данило Жужля.

Мав